100bestbooks.ru в Instagram @100bestbooks
Автор: | Люко Дашвар |
Оригинальное название: | Рай.Центр |
Метки: | Роман |
Язык оригинала: | Украинский |
Год: | 2009 |
Входит в основной список: | Нет |
Купить и скачать: | Загрузка... |
Скачать ознакомительный фрагмент: | Загрузка... |
Читать ознакомительный фрагмент: | Загрузка... |
Описание: Чи можна у наш час досягти успіху, не зрадивши себе? Чи можна здійснити мрію, не втративши гідність, самоповагу? Студентка Люба була впевнена, що їй це по силах. Вона вчиться, працює в заможній родині прибиральницею і навіть змогла приборкати нахабну господиню розкішної квартири, яка спершу знущалася з неї. Але несподівано перед дівчиною постає вибір – залишатися бідною, гордою і самотньою чи бути поруч з коханим хлопцем, мати якого – та сама жінка, в якої вона працює… |
« |
У червні дві тисячі восьмого фестиваль феєрверків пригнав до Дніпра в районі Подолу тисячі киян: люди заполонили набережну, дніпровські схили, заблокували проїжджу частину… І пішохідний міст, що з'єднує правий берег Києва з Трухановим островом, не оминули — забили вщент, аби краще роздивитися вибагливі сполохи вогнів на чорному тлі. Феєрверки так потужно розмальовували небо, що зірки не втрималися — поховалися.
Наступної ночі біля Дніпра — уже й тихо, уже й пластикові пляшки річка віднесла вниз за течією, а зірки так і не оговталися. Щезли. І міст пішохідний — диво! — вилизаний. Чекає чергової забави. Не забарилося. Близько другої по півночі на міст вибігла тонка, аж дзвенить, рудоволоса дівчина у довгій білій спідниці. Зупинилася. Під ногами Дніпро, як пекельна безодня, чорніє. Над головою вогні мостового освітлення, мов райські свічки миготять. А їй куди? Розсміялася. Чимдуж мостом. І хоч би хто поруч! Ані душі… Тільки з салону пихатого «мазераті», що застрягло на набережній поблизу мосту, за дівчиною здивовано спостерігав коштовно неголений мажор років двадцяти з лишком. До середини мосту — трохи ще. Дівчина припала до мостової огорожі: видивляється щось на печерських схилах, видивляється… Усміхається, сухі губи облизує. Плечиком смикнула — усі геть! Невразлива, нездоланна, безсмертна. Бровки насупила — мабуть, не побачила, чого хотіла. Голову задерла — би вище, тоді б точно… Не вагалася — руді кучері навколо шиї обкрутила, подерлася наверх по металевих конструкціях мосту. І спідниця біла тріпотить — чисто прапор. Ніч над Трухановим островом не така, як по всьому Києву. Мов мала дитина, — впала, коліна позабивала і завмерла — ворухнутися страшно, зойкнути несила. Німо. Тільки й чути, як хвиля на берег — хлюп. Обережний їжачок кинув гризти зів'яле яблуко, забуте кимось із відпочивальників, повів носом. Німо? Дерева у глибині острову зашепотіли без вітру… Тваринка за мить скрутилася, завмерла. Що за чортівня? — Матінко Божа! Невисокий хлопчина років двадцяти — босий, біляве волосся соломою, важкий хрест до пупа, полотняні штанці на мотузці тримаються — продерся крізь дерева. До берега. Навкруги, навкруги… Як сліпий. На коліна впав. — Бо… бо… бо… Святий Боже, єдиний, кріпкий… Борони раба свого… Де це я? На які ще тортури… — сам. З-під пахви зиркає. Дерева знов загомоніли. Білявий вишкірився: — А-а-а-а, диявольські діти. По мене прийшли? Хочете сина християнського під собою мати?! Намацав каменюку. Вужем за кущі. А у глибині острова вже гілки тріщать. Страшне щось до Дніпра суне. Та так міцно суне, що каменюка геть не допоможе. Кинути і руки звільнити? Білявий розігнувся. Стрілою на той шурхіт. — Стрічай і не гнися, гадюччя! З розмаху — хрусь! Прямісінько у міцного, мов глиба, парубища! Той саме з-поміж дерев на берег вийшов, потилицю чухає, головою розгублено крутить. — Гей! — зойкнув. Відштовхнув білявого. — Ти що за такий? Білявий завмер — очам не вірить. — Куме? — прошепотів. Як заверещить: — Куме! Куме Микишко! Невже ти? Пресвята Богородице небесна, і Ти, святий Боже єдиний! Куме! — Кум Свиря? — здивувався велетень. Обійнятися не встигли — на правому столичному березі як гримне! І зорі яскраві — на все небо, аж горять. Свиря з переляку: — Лягай! Хоч невисокий, та міцний. Кума як штовхонув — Микишка враз носом у пісок зарився. Затаїлися. Лежать, із правого берега очей не зводять, а там — вогнів мільйон. — Матінко Божа… — Микишка зачаровано. — Та це ж Київ… Свиря схлипнув: — Горить… Турки, сучі діти, празник мають… — Ляхи… — Турки… — От базікало язикате! — Микишка. — Звідки турки? Кажу — ляхи! — Турки… Притулилися один до одного. Пильнувати би, та очі сльозами залило. — Нащо пробудилися? — Свиря. — Краще би оцю біду вік не бачити. — Час нам… — Е, куме Микишко! Що нам тепер той час? Ми тепер — духи безтілесні… Микишка себе помацав, кума щипнув. — Хіба? — А як інакше? — рознервувався Свиря. — Оце би порахувати, скільки рочків тому в Десні втопилися і бозна-скільки часу при деревах спали, поки Господь не побудив до життя вічного… Замовкли. Микишка на вогні зиркнув. — Я так собі міркую, куме Свиря… Дивне полум'я Києвом ходить. Люд не голосить. До Дніпра ніхто по воду не пнеться. І диму нема. І горілим не тхне зовсім. Свиря й собі — на правий берег. Пику розумом закопилив. — А може, це і не Київ зовсім! Може, кляті чорти нас світ за очі закинули і своїм сатанинським коштом оце чудернацьке видовище намалювали… Хочуть, іродове плем'я, душі наші вторгувати! — Он де свята Лавра… — А хрест не височить над усім мирським! З усіх боків халупами безбожними обкладений. І світяться ж, кляті, поночі, коли християнська душа малу свічку загасить і спить, аж доки сонце не зійде. Світяться, мов вихваляються! Не дають хресту до неба полинути… Ні. Не Київ. — А я, куме Свиря, так собі міркую… То обителі чистих душ урятованих. Чисті душі можуть вище хреста бути… І світяться весь час, бо іродову темряву побороли навіки. Свиря з недовірою вдивився у вогні правого берега. На Микишку… — Куме… Невже ми прямісінько у рай втрапили? — Я так собі міркую, куме Свиря… — Микишці від хвилювання перехопило подих, — …що ми в раю… |
» |