|
← На главную |
||||||||||||||||||||||||||||||
|
||||||||||||||||||||||||||||||
 Увеличить |
Автор: | Осип Назарук |
| Оригинальное название: | - | |
| Метки: | Повесть | |
| Язык оригинала: | Украинский | |
| Год: | 1930 | |
| Входит в основной список: | Нет | |
| Купить и скачать: | Загрузка... | |
| Скачать ознакомительный фрагмент: | Загрузка... | |
| Читать ознакомительный фрагмент: | Загрузка... | |
|
Описание: Дружина халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця, – Настя Лісовська, відома в історії під величним іменем Роксоляни, полонила уяву не одного покоління українців. Ось і наш видатний земляк Осип Назарук захопився яскравою постаттю Роксоляни й 1930-го року надрукував цікавий роман, який, на жаль, був заборонений на багато десятиліть і тільки зараз повертається знову до читача. Саме за мотивами Назарукової «Роксоляни» 1996-го року режисер Борис Небієридзе створив блискучий багатосерійний фільм – перший український серіал в нашій історії.
|
||
| « |
Украинский
Було то в гарячий літній вечір 1518 р. Золота велика звізда дня помалу заходила в найбільший став Поділля, що в блискучім озері світла лагідно шелестів м'ягкими хвилями води. Вона мов цариця лагодилася до сну на своїм м'ягкім пурпуровім ложі. За ставом видніли темні окопи й білі стіни Рогатина та спокійна лента тихої річки Липи. В такий час із-за синьої смуги лісу показалися чотири вози на порожнім шляху, що провадив зі Львова до Рогатина. На них їхали весільні гості. То старий Дропан, львівський купець, їхав з сім'єю в Рогатин женити свого одинака Стефана з дочкою о. Луки Лісовського — пароха при церкві св. Духа, на передмістю Рогатина. Молодий Стефан Дропан, що вже від двох літ любився в Настуні Лісовській, не пам'ятався з весільної радості. Він більшу часть дороги йшов попри вози, хоч з нього сміялися, що й так скоріше не буде на місці. — Не спішися, бо й так не знати ранком, що буде вечерком, — говорив йому батько, що вже переняв цю улюблену приповідку від свого свата, батька Настуні, який часом приїздив до свого брата, що був священиком при церкві св. Юра у Львові. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби свобідніше віддаватися своїм мріям про щастя. І не бачив і не чув нічого, пріч своєї дівчини коло себе, хоч її не було тут. Не бачив ні синявої шати шалвій, ні смілок у тінистих місцях лісів, які переїздили, не бачив золотистої імли беріз, ні пахучої м'яти, ні гнучкого ломиносу, ні яглиці, ні жовто-червоної дівини, ні холодку, ні копитника-стародуба, хоч ішов по них. — Йому тепер цвіте папороть… — говорили про нього весільні гості, прихильно сміючись. А в його серці цвіла й пахла любов. Він раз у раз згадував, як вона починалася і як перший раз побачив Настуню на подвір'ю церкви св. Юра у Львові. Відтоді життя було для нього одною смугою світла, запаху й музики. І боротьби. Батько не дуже був за цим, щоб він женився з попадянкою. Мав для нього на приміті багату дочку свого спільника в торговлі. А й сім'я Настуні, яка належала до старих священичих родів, дивилася нерадо на її подружжя з сином «крамаря». Подобалося їй його багатство. Відпихало те, що він «крамар». Але, кінець кінців, якось погодилися. Як же далеко було молодому Стефанові до міста, що вже видніло перед ним, і до невеличкого дому на березі тихої Липи біля церковці св. Духа. Русский Это случилось жарким летним вечером 1518 года. Большая золотая звезда дня потихоньку садилась в самый большой пруд Подолья, который шелестел мягкими волнами воды в сверкающем озере света. Солнце словно царица готовилось ко сну на своем пурпурном ложе. За прудом виднелись белые стены Рогатина и спокойная лента тихой реки Липы. В это время из-за синей полосы леса показались четыре воза на пустой дороге, ведшей из Львова в Рогатин. На них ехали свадебные гости. Старый львовский купец Дропан ехал с семьей женить своего единственного сына Стефана на дочери отца Луки Лисовского — священника церкви Святого Духа, что в предместье Рогатина. Молодой Стефан, вот уже два года любивший Настеньку Лисовскую, не помнил себя от радости. Большую часть пути он прошел пешком, идя около воза, хотя над ним смеялись, мол, не попадет он от этого на нужное место быстрее. — Не спеши, ведь не знаешь утром, что будет вечером, — говорил ему отец, уже перенявший эту излюбленную присказку от своего свата, отца Насти, иногда навещавшего своего брата, который был священником при церкви св. Юра во Львове. Но Стефан то обгонял возы, то отставал, чтобы свободнее придаваться своим мечтам о счастье. И не видел, не слышал ничего, кроме своей девушки рядом, хотя ее тут не было. Не видел ни синего одеяния шалфея, ни смолевок, которые колыхались в тени лесов, не видел ни золотистую дымку берез, ни ароматную мяту, ни гибкого ломоноса, ни сныти, ни желто-красного ослинника, ни спаржи, ни копытня, хотя и шел по ним. — Для него теперь папоротник цветет, — говорили свадебные гости, сочувственно посмеиваясь. А в его сердце расцветала любовь. Он время от времени вспоминал, как эта любовь родилась, и как он первый раз увидел Настю на подворье церкви святого Юра во Львове. С того времени для него жизнь стала сплошной полосой света, запаха и музыки. И борьбы. Отец был не очень рад перспективе женитьбы сына на поповне. У него на примете для сына была богатая дочь своего торгового союзника. Да и семья Насти, принадлежавшая числу старых родов священнослужителей, с недовольством смотрела на свадьбу с сыном «лавочника». Его богатство им нравилось. А то, что он «лавочник», отпугивало. Но в конце концов как-то договорились. Как же далеко было молодому Стефану до города, что уже виднелся впереди, и до небольшого дома на берегу тихой Липы около церковки святого Духа! |
» |
